Деякі відомі українські олігархи чи скандальні корупціонери тікають в Австрію і осідають у Відні. Там на них чекають завчасно куплені маєтки на пагорбах елітних районів столиці. І живуть вони собі у спокої та безпеці, навіть попри те, що в Україні (або й у США) їх хотіли б бачити в залі суду. Українські журналісти без проблем їх знаходять, а ті особливо й не ховаються.
Чому так? Невже законослухняна Австрія готова заплющити очі на їхнє минуле? Чи, можливо, утікачі якимось чином конвертують привезені з батьківщини мільйони у місцеву недоторканність? Насправді відповідь значно складніша: це вузол, у якому переплелися закони, судова практика, міжнародні стандарти прав людини, геополітика, дорогі адвокати й непроста ситуація в Україні.
Між Австрією та Україною немає спеціального двостороннього договору про екстрадицію, як, наприклад, між Австрією і США. Але він тут і не потрібен: обидві країни є учасниками Європейської конвенції про видачу правопорушників. Тобто юридична можливість видачі існує, і австрійські органи розглядають кожен український запит. З початку повномасштабного вторгнення таких запросів було вже кілька десятків — і серед прізвищ вистачає добре відомих в Україні фігурантів різних гучних справ.
У Відень зазвичай приїздять небідні люди — і вони можуть дозволити собі найкращих адвокатів. В Австрії є ціла індустрія великих юридичних фірм, які роками супроводжують такі резонансні справи. Після перевірки в прокуратурі запити переходять у судову площину — і з цього моменту починається довгий юридичний марафон. Оскарження, додаткові клопотання, паралельні процеси, десятки томів документів — усе це дозволяє розтягнути процедуру на роки, а іноді й на десятиліття.
Крім австрійських прокуратури, судів та Міністерства юстиції, у процесі відіграють роль і міжнародні інституції — насамперед Європейський суд з прав людини. Подання заяв, скарг, клопотань — це ще один спосіб уповільнити або навіть призупинити екстрадицію. І навіть якщо рішення про видачу вже ухвалене, його виконання — окрема процедура, яку також можна оскаржувати та затягувати.
Розглядаючи кожен кейс, австрійський суд зобов’язаний проаналізувати, куди саме буде відправлено людину. А Україна останніми роками у звітах інституцій ЄС, Ради Європи, міжнародних правозахисних організацій та рішень ЄСПЛ фігурувала як держава з високим рівнем корупції, політичним впливом на правосуддя і проблемами умов утримання під вартою. Європейська конвенція з прав людини, яка в Австрії має силу конституційного закону, буквально не дозволяє екстрадувати людину у країну, де існує ризик порушення її базових прав. Австрійські суди дуже прискіпливо досліджують кожен аспект — і, на відміну від українського інформаційного поля, для них відео з розслідувань чи записи НАБУ не є доказами.
Ситуацію додатково ускладнюють інші фактори. Утікачі можуть мати посвідки на проживання в Австрії або іншій країні ЄС, місцеву нерухомість, бізнеси, а інколи й паспорти інших держав. Дехто подає запити на політичний притулок — і людей із таким статусом Австрія майже ніколи не видає. Плюс під час Повномасштабного вторгнення екстрадиція в Україну автоматично пов’язана з ризиками безпеки, а навіть доведених злочинців Австрія не має права ставити у завідомо небезпечні умови.
Подібну практику мають не лише Австрія, а й інші країни Західної Європи: Німеччина, Франція, Нідерланди, Швейцарія. Але через працюючі механізми, репутацію, комфорт і високий рівень захисту прав людини саме Відень став улюбленим місцем для різних «втікачів». І працює тут свій «екстрадиційний бренд»: якщо тебе не видала Австрія, значить у справі точно є нюанси або політична складова.
