По своїх різних проєктах мені щастить знайомитися і спілкуватися з дуже різними людьми. Одного разу за кавою місцевий, уже дорослий австрієць згадав, що частину життя провів у політиці. А коли почав розповідати, до якої саме політичної сили мав стосунок, я здивувався цікавим фактам і впіймав знайоме відчуття — ніби цю історію я вже десь бачив… Саме тому цей текст — не лише про австрійську політику. Це історія, яка добре пояснює, як працює антисистемний запит виборців, чому образ «одного успішного лідера» так легко перетворюється на політичний бренд — і в чому тут небезпека. Актуально
Франк Штронах — типовий продукт повоєнної еміграції.Народився у 1932 році в Штирії, у країні, яка після Другої світової не могла запропонувати ані великої промисловості, ані масштабних можливостей для зростання. У 1950-х роках Штронах їде до Канади працювати й заробляти. Це був класичний маршрут повоєнних австрійців: Північна Америка замість бідної, зруйнованої Європи.
У Канаді він починає з нуля: спершу як інженер і дрібний підприємець, згодом — як засновник компанії, яка виросте у Magna International, одного з найбільших автопромислових концернів світу. Компанія постачає комплектуючі для майже всіх великих виробників і збирає автомобілі для різних брендів.
Попри канадське коріння бізнесу, рідна Австрія ніколи не була для підприємця чужою. Саме в столиці Штирії — Граці — працює важливий для економіки філіал корпорації, який збирає легендарні «Кубіки» (Mercedes G-Class), а також інші моделі для світових брендів — зокрема BMW та Toyota.
У публічних виступах 2010-х років Франк говорить про Австрію як про підприємство, яке має бути ефективним. Мислить знайомими йому роками категоріями менеджера: про борги, неефективну державу, складні правила, податки, які душать бізнес, і політиків, які, на його думку, ніколи нічого не будували. Він ніби хотів навчити державу працювати, але на практиці це було неможливо без того, аби самому не зануритися в політичну діяльність.
Спочатку це виглядало як типова історія багатого підприємця: інтерв’ю, лекції, економічні тези, заклики «думати інакше». У 2011 році з’являється Stronach Institut — не політична сила, а майданчик для прогресивних ідей щодо управління державою. Але дуже швидко він розуміє: ідеї без інструменту нічого не змінюють. Австрійській системі його поради не потрібні. І саме в цей момент економічна критика поступово перетворюється на політичний проєкт.
Для Штронаха вхід у вже наявну партію означав би прийняти правила гри, які він із самого початку вважав неправильними. Австрійські партії він сприймав не як інструмент змін, а як закриті клуби, де головне — внутрішні домовленості, стаж, компроміси й лояльність до апарату. Він дивився на них очима менеджера і бачив те, що його найбільше дратувало: структури, які не відповідають за результат, але стабільно відтворюють самі себе. Тому шлях «стати одним із» для нього не існував.
Саме тут з’являється ключова відмінність його підходу від класичної політики. Для Штронаха партія — це не ідеологічна спільнота і не рух «знизу», а інструмент. Тимчасовий, прикладний і жорстко підпорядкований одній меті — реалізувати конкретні ідеї. Він не будував партію роками, не вирощував актив і не шукав консенсусу. Він купував швидкість: готових політиків, мандати, впізнаваність і доступ до парламенту. Саме тому Team Stronach від самого початку виглядав не як класична партія, а як політичний стартап, зібраний під одну фігуру, один бренд і один гаманець.
Ключовим елементом цього проєкту стали його власні гроші. Штронах не хотів залежати від донорів, партійних фондів чи повільної мобілізації прихильників. Він робив те, що вмів найкраще — інвестував. За різними оцінками та даними австрійських медіа і Рахункової палати, у політичний проєкт Team Stronach він вклав десятки мільйонів євро у вигляді прямих внесків, позик партії, фінансування кампаній і структури. Це були гроші, які дозволили партії з’явитися швидко, голосно і одразу на національному рівні. У його логіці це виглядало раціонально: якщо система не пускає нових гравців — її треба обійти, а не переконувати.
Але саме тут і закладається майбутня проблема: партія, збудована як інструмент однієї людини, працює лише доти, доки ця людина готова нею займатися.
Політична програма Штронаха була прямим продовженням його бізнес-мислення. Вона не намагалася бути ідеологічною — радше прикладною, навіть технократичною. Держава в ній розглядалася як система, яка має працювати ефективно, без дефіциту й перевитрат.
Штронах виступав за flat tax — один фіксований податок для всіх, незалежно від доходу, на противагу чинній прогресивній системі. Ідея полягала у спрощенні: менше винятків, менше адміністрування, більше прозорості. Паралельно — жорстка позиція проти дефіциту бюджету. Держава, на його думку, не має жити в борг і перекладати відповідальність на наступні покоління. Окремий акцент — на скороченні бюрократії.Австрійську державу він описував як перевантажену структурами, які дублюють функції й не відповідають за результат. У планах була оптимізація соціальної системи, яка мала посилити особисту відповідальність громадян і стати більш адресною. Також у програмі були євроскептичні пункти— критика централізації та сумніви щодо євро як єдиної валюти.
Програма була простою, зрозумілою й подекуди відверто популістською. У ній не було головної відповіді — як саме реалізувати ці ідеї в реальній політичній системі з коаліціями, землями, профспілками й складним соціальним балансом. Вона добре працювала як критика системи, але значно гірше — як план управління державою.
Політичний проєкт Штронаха не проходив класичний шлях— роки підготовки, повільне нарощування структури, локальні кампанії. Він зайшов у вибори одразу з максимальною швидкістю. У 2012 році створюється партія, а вже за кілька місяців вона має те, чого зазвичай домагаються роками: фракцію в парламенті. Це стало можливим не через вибори, а через переходи депутатів з інших партій. Для Штронаха це був прагматичний крок: замість довгого входу — готові мандати й негайна присутність у системі.
Команда Штронаха не формувалася з ідейних однодумців чи активістів. Вона складалася з політиків, які вже мали досвід, але з різних причин опинилися на узбіччі своїх партій. Це була команда без спільного політичного бекграунду, об’єднана не ідеологією, а можливістю — новий проєкт, новий бренд, новий шанс. З менеджерської точки зору це виглядало ефективно. З політичної — закладало майбутні проблеми.
Успіх Штронаха на старті був неможливий без медіа й контексту часу. Це був період втоми від великих коаліцій, скандалів і відчуття, що політика застрягла у власних правилах. На цьому тлі фігура мільярдера-емігранта, який «повернувся з досвідом» і говорить не партійною, а менеджерською мовою, стала ідеальним медійним сюжетом. Штронах добре продавався заголовками: успішний бізнесмен, антисистемний, не з апарату, не боїться говорити про борги. Медіа активно тиражували цей образ, часто не розрізняючи економічну критику і реалістичний політичний план. Для частини виборців цього було достатньо: голосували не за програму в деталях, а проти «старих партій» і за відчуття, що хтось нарешті скаже вголос те, що давно дратує.
Перші реальні вибори показали, що модель працює — але лише частково. За результатами земельних виборів 2013 року політсила отримала 11,2% голосів у Каринтії, 9,8% у Нижній Австрії та 8,3% у землі Зальцбург, що дозволило увійти до керівництва федеральних земель. Це був сильний старт для нової партії без класичної структури. На парламентських виборах 2013 року Team Stronach отримує 5,7% голосів і заходить у парламент уже повноцінно — через вибори, а не переходи.
Проблеми почалися не з поразки, а одразу після відносного успіху. Після виборів стартує зворотний процес: внутрішні конфлікти, виходи депутатів, боротьба за контроль над фінансами й керівництвом. Проєкт, зібраний для швидкого входу, виявився непридатним для довгої дистанції. Партія не мала внутрішньої демократії, ідеології й вертикалі ухвалення рішень без засновника. Усе трималося на одній фігурі — Франку Штронаху. Але він не жив у цій системі постійно, не був залучений у щоденну парламентську роботу і швидко втратив інтерес до політичної рутини.
Коли почалися конфлікти — між фракціями, землями, керівництвом і депутатами — з’ясувалося, що домовлятися ніхто не вміє. Лояльність була не до партії, а до бренду, а бренд без активної участі власника швидко знецінювався.
Вирішальним моментом стала фінансова сторона. Team Stronach від самого початку існував майже повністю за рахунок коштів свого засновника. Згодом Франк поступово дистанціювався від щоденної політики й дав зрозуміти, що не готовий постійно дофінансовувати партію. Формально ніхто не говорив про «відхід через гроші», але для депутатів це означало відсутність перспектив — без ресурсу, без стратегії й без активного лідера. Саме тоді почався масовий відтік мандатарів до ÖVP та FPÖ і швидкий розпад партії, який завершився відмовою Team Stronach від участі у виборах і фактичним саморозпуском.
У 2017 році Team Stronach не пішла на чергові парламентські вибори і фактично зникла. Без драм, без боротьби, без спроб реанімації.
Після краху Team Stronach в Австрії більше не виникало подібних проєктів у форматі «партії одного мільярдера». І справа тут не в моралі, а у висновках, які система зробила досить швидко. По-перше, виборці навчилися: антисистемний образ працює лише раз. Після Штронаха стало очевидно, що успішний бізнес або досягнення в інших сферах не дорівнюють здатності керувати політичною організацією. По-друге, партійна система адаптувалася: контроль посилився, а можливості переходів між фракціями стали обмеженішими. Стало зрозуміло, що гроші й красива картинка — не головне. Ну і нарешті сам Штронах показав, що політика була для нього черговим проєктом, а не покликанням.
Висновки, про які варто пам’ятати, коли йдемо голосувати. Антисистемність добре працює на вході, але втрачає силу в процесі реального управління — коли потрібно домовлятися, брати відповідальність і жити в системі. Гроші можуть прискорити старт, але не замінюють структуру: правила й процедури залишаються, навіть коли йде одна людина. Менеджерська логіка має межі: держава не реагує на накази так, як корпорація, і не змінюється за бізнес-планом. Політика — це марафон, а не проєкт, і вийти з нього без втрат майже неможливо.
Сьогодні Франк Штронах живе переважно між Канадою і США, відійшов від активного управління великим бізнесом і не бере участі в публічній політиці.
