Австрійський імператор Йосиф II з другої половина 18 століття був представником епохи освіченого абсолютизму, що означало бажання змінити застарілі порядки у державі. Однією з організацій, на яку були направлені його зусилля була тогочасна католицька церква. Тоді це була ніби держава в державі, на чолі якої стояв Папа Римський. Не дивлячись навіть на те, що католицька церква не одну сотню років була одним із союзників австрійської самодержавності. Все це було більш радикальним продовженням лінії його більш відомої попередниці і матері Марії-Терезії.
Йосиф раціонально подумав, що всі існуючі на території Австрії релігійні установи мають виконувати корисні соціальні функції, як то навчання дітей та молоді чи піклування про хворих і жебраків. А ті, хто цього не робить мають бути просто розпушені і закриті. Ну і ще непогано було б, коли священники стали б на службу державі у якості звичайних чиновників, які у тому числі мали б займатися вихованням молоді у правильному та корисному для державі розумінні.
В результаті реформи було закрито півтисячі монастирів та релігійних орденів, які не приносили ніякої користі. А ті, що лишилися, працювали на благо суспільства, займаючись соціально важливими питаннями. Ще була фактично обмежена влада головного католика – Папи Римського, який навіть приїздив до Відня аби вплинути на імператора, але безрезультатно.
Ще Йосиф своїми реформами сприяв свободі віросповідання у Австрії, дозволяючи відкрите сповідування і інших релігій (протестантизму, іудаїзму і православ’я), чим фактично зазіхнув на релігійну католицьку монополію у державі.
Ідеї, що церкви мають бути корисні та не знаходитися під зовнішнім впливом є актуальними і для сьогоднішньої України, через майже 250 років від того, як про це подумав австрійський імператор.
